Мона
Мона
О Моно, ти ефемерна, як оаза в пустелі. У твоїй посмішці сховалося так багато слів, але вони такі порожні, що я радію твоїй грі у мовчанку. Ти таємниця, проте за тобою не ховається скарб. Схиляючись перед тобою у поклоні, я ненавиджу тебе за це, та коли ж хочу закричати на тебе, у мене не вистачає слів… Чи не буде мій крик порожньою балаканиною? Я ж прагну бути воїном… А в твоїх очах віддзеркалюється дитина, яка хоче вірити, що то ти у всьому винна. То ти здираєш поглядом всю збрую, вириваючи з гір лахміття душу. Моно, твоя краса вселяє в мене страх. Ти найжахливіша прикраса, що існувала в світі. І ти житимеш вічно. Нехай світ розвалюється на шматки, зіжре себе у власному вогні! Нехай… Тебе, Моно, це ніяк не зачепить, ти все будеш посміхатися помираючому світові, поки оскал твій не перетвориться на попіл. І навіть коли очі твої наповняться кров’ю, у них залишиться та клята порожня таємниця. Як вперто ти б не мріяла про смерть, та ти все бігтимеш за життям, допоки вистачатиме сил. Інакше тебе просто не навчили.
Добавить в библиотеку 