Соломія

Миттєва зустріч

Цього року літо видалось спекотним, а по обіді так і пташки сховались. Та сьогодні день видався на диво погожим, лише шелест листя від жаркого вітру відволікав від вічного самокопання. Дивлячись на дерева я уявляю собі гігантів з чудернацьким бурим тілом, багатьма руками-гілками та листям-одягом. Вони відчайдушно намагаються прикритись від пекучого сонця та невдовзі прийде осінь, дерева знов стануть голими і незахищеними. А зимою впадуть у сплячку і міцно спатимуть до весни, що знову їх пробудить і одягне в нове вбрання. І гіганти знову будуть боротись хоч за крихту затінку.

Друїд, що наглядає за флорою в нашому місті добре справляється. Та воно і недивно, адже всі рослини це його сила. Ентоні розуміє, що якщо хоч на одну сходинку ослабшає, на його місце одразу з’являться претенденти та і не один а цілих надцять. От він і опікується рослинами, а а вони натомість віддають йому частинку своєї сили.

Дивлячись на дітей, що граються на майданчику і на мам, що за ними спостерігають, я вже вкотре за більш ніж дві тисячі років усвідомила свою нікчемність. Час плине, не зупиняється і все те що колись мені здавалось найважливішим і най значущим вже вкрилось тисячолітнім шаром пилу.

Спостерігаючи за життям у парку я не помітила як пройшла вся обідня перерва і вже треба було бігти до магазину. Хоча навряд там на мене вже хтось чекає.

Я працюю і володію книжковим магазином-кафе. В ньому кожен бажаючий може прийти і придбати книжку з полиці, або влаштуватись зручніше на диванчиках і почитати свою книгу чи запропоновану в магазині. Мені дуже часто жертвують книги і саме одну з таких і можна обрати для читання у мене, а також поласувати кавою, чаєм чи іншим гарячим напоєм.

Та в “Le livre” на мене все таки очікували. Служитель ордену Іоанна Хрестителя, що наглядає за мною вже більше двох тисяч років. Кожні пів року приїздить хтось із ордену і перевіряє мене, чи розкрилась я перед кимось, чи не практикую я магію, чи не маю якихось заборонених заклинань. Цього разу це був брат Діонісій.

- Доброго дня Соломіє. Ви підготувались до…

- Соля. Будь-ласка називайте мене Соля. – Перебила я його на пів слові. Ненавиджу своє ім’я, вони дозволили лише трохи його змінити і заборонили використовувати будь-яке інше.

- Ну добре, Соля. То ви підготувались до перевірки? – Що означало, що брат Діонісій проведе зі мною цілий день. Нишпорячи в моїх паперах, що стосуються роботи в соціальних мережах і розпитуватиме людей про мене. Після чого надасть висновок голові ордену, який вирішить потрібно мене переміщати на нове місце чи ні.

- Взагалі-то ні. – Відповіла я. – Я забула, що вже прийшов час, та ви як завжди маєте доступ до всього, що вам знадобиться.

- Звісно. Як справи в вашому закладі? – Поцікавився брат. – Щось клієнтів не багато.

- Це книжковий магазин, а на дворі двадцять третє століття. – Пояснила я. – Тепер все що треба для пошуку інформації чи естетичного задоволення, можна знайти лише клікнувши пальцем по якому не будь гаджеті. Тож так книга, як така помирає.

- Але ж ви надаєте послуги не лише книжкового магазину. – Не заспокоювався Діонісій. – Це ж ще і кав’ярня, якщо я не помиляюсь.

-Так. Та сьогодні будній день і якщо ви пам’ятаєте, то звичайні люди мають працювати в будні дні. – Мене це починає сердити.

- Ну добре, проведіть мене в офіс і дістаньте всі папери, що стосуються закладу. – Перейшов на діловий тон, брат.

І цей контроль триває майже все моє життя. Лише в середньовіччя, мені вдалось його уникнути на декілька століть. Та й тоді не вдалось пожити собі на задоволення. Під час інквізиції мене спалювали на вогнищі тридцять п’ять разів, топили сімнадцять а вішали двадцять один раз. Веселий час був.

Відправивши свого наглядача до робочого кабінету, вирішила піти зварити свіжої кави. Та лише увімкнувши кавомолку повернулась в сторону вхідних дверей на характерний дзенькіт. В магазин увійшов молодий чоловік одягнений як вчитель, в блакитну сорочку, бежеві брюки, і майже рудий піджак. Він високий широкоплечий і підтягнутий, обличчя звичайне, а от очі такого чаруючого кольору, кріпкої кави, такі самі як і волосся. Здалося, що він декілька днів не голився.

- Я можу вам чимось допомогти? – Запитала я у незнайомця. – Ви за книгою чи за кавою?

- Доброго дня. Мені розповідали, що в цьому магазині повнісінько рідкої літератури та нею можна скористатись безкоштовно. – Пояснив чоловік. – До речі мене звуть Джошуа.

Він простягнув мені руку, щоб я потисла. Я так уважно на нього дивилась ніби привида побачила. Знову це ім’я. Та я раптом похопилась, оскільки помітила його розгублений погляд і швидко з посмішкою, потисла все таки ту руку.

- А мене звуть Соля. – Видавила я з себе, намагаючись не видати своє спантеличення. – Так, у мене багато абсолютно різних книжок. Багато хто жертвує книжки навіть не підозрюючи, який скарб віддають. Що саме вас цікавить.

- Я професор історії в університеті і пишу докторську роботу тому мене цікавить історична література, але дуже давнього періоду. Перші роки нашого століття. – О да невже. Тоді я можу розповісти тобі набагато більше ніж всі книжки, які ти зможеш знайти.

Мій магазин у вашому розпорядженні. Будь-ласка будьте як удома.

- Соломіє, зайдіть на хвилинку. – З кабінету вийшов Діонісій. Я ж просила не кликати мене так.

- О! Соломія! Майже як одну історичну особу. – Одразу підмітив професор. – Та не впевнений, що це я гарне порівняння зробив, адже вона досить негативний персонаж. – Зніяковів Джошуа.

То він ще й про мене знає. Ну я цьому брату зараз задам. Більше не посміє мене повним ім’ям кликати. Професор звісно не зрозуміє, що та історична особо і є я, але нагадування про те моє життя болюче. Все таки тоді я і отримала своє прокляття.



#62787 в Фэнтези
#10113 в Проза
#10113 в Женский роман

В тексте есть: ведьмы, романтика

Отредактировано: 30.06.2016